Як чудово, коли можна поговорити з іншими мамами, які теж займаються домашнім вихованням. А особливо з мамами, які цим займаються уже 9 років, а ще з мамами, які цим займалися 23 роки і тепер "на пенсії".
Я сьогодні мала нагоду почути й поговорити саме з такими мамами. І це допомогло мені нарешті знайти ті відповіді, яких я шукала.
Я не хотіла школи вдома, і нарешті зрозуміла, як уникнути того, аби зосереджуватися не на дитині, а на завданнях та навчальній програмі. Якщо навчання не основне, значить навколо нього й не варто будувати свій день. День варто будувати як життя, просто життя разом, в одному домі, як сім'я, як одна команда. І нехай наші заняття за столом триватимуть 20 чи 30 хвилин, а далі ми просто підемо гуляти, або будемо сидіти й читати, або грати разом у якусь гру, це буде власне те, чого я хочу, чого я шукала, і те, заради чого й забрала найстаршу дитину зі школи, де найважливішою є саме навчальна програма, а не окремо кожна дитина.
Коли я склала наш перший розклад, то тільки передивившись його (а в мене вийшло по 7-8 уроків щодня), усвідомила, що так не піде, бо це просто нереально зробити. Найбільше я боялася, що з таким розкладом ми застрягнемо в книжках і в нас не залишиться часу ні на що інше. А якщо ми застрягнемо в книжках і завданнях, то я тільки доб'ю те бажання до науки й пізнання, яке не встигла остаточно добити школа.
За два тижні нашого навчання я вже тричі міняла розклад, і після сьогоднішньої зустрічі з мамами я його поміняю знову. І хоч ми й так його не дотримувалися, але добре мати хоч якийсь план, бо так і мені легше, і Даркові.
Що я вирішила на даному етапі. Ми будемо зосереджуватися на відносинах, домашніх відносинах у першу чергу. І сьогодні, після цілого літа, що Дарко був удома і цих перших тижнів нашого домашнього виховання, я побачила перші паростки, яких чекала. Дарчик погладив нині Натуська по голові, подивився йому в очі й дуже лагідно сказав йому: "я тебе дуже люблю". Я в той момент усвідомила, що саме я маю робити, над чим саме маю працювати, на чому саме зосереджуватися з дітьми, якщо хочу отримати такий результат нашого домашнього навчання, до якого прагну.
Сьогодні в мені вмерли рештки вчителя як шурупчика системи (вчительський досвід до певної міри не давав мені побачити домашнє навчання іншими очима). І це добре, бо педагог від природи це той, хто вміє вчити без наганяя, зацікавлювати власною любов'ю до того, чого вчить, вчити тією любов'ю власне.
Домашнє навчання - це нагода в першу чергу для мене навчитися чогось нового, а через моє зацікавлення й любов до чогось, діти також зможуть, більше того, захочуть навчитися.
Поки ми ще не дійшли до старших класів, можна собі дозволити відкласти підручники й просто пізнавати світ, бо цього в нас досі було мало, і саме це нам треба надолужити.
І ще я остаточно сьогодні зрозуміла, що не зумію вчити дітей за класичною навчальною програмою. Просто тому, що мені не лежить до неї серце. Занадто вона шкільна, системна. Я постійно чуюся, що мушу впихати дітей у якісь рамки, а так не має бути.
Недаремно моє серце так рвалося від самого початку до методики навчання Шарлотти Мейсон. Я зараз ще більше відчуваю, що саме ця філософія виховання для мене найбільш близька, бо вона не тільки не обрізає крила ні мені, ні дітям, а ще й дає масу можливостей для розвитку, саме такого, яким я його бачу.
Так, я це все на емоціях пишу, бо вилізти із зачарованого кола - це надзвичайно емоційний момент. І я знаю, що я далі буду аналізувати й вчитися вчити. Знаю, що ми далі будемо з тими самими підручниками бавитися, бо Даркові вони подобаються, але це більше не буде основою нашого дня, це буде додаток до нього, одне із занять, але не основне заняття, бо ми - ДІМ, а не школа. І я нарешті зможу розслабитися й не доводитиму себе до болю шлунка й голови тільки через те, що він не зробить якісь завдання і виглядатиме, що ми нічого не робимо, а значить школа краща. Я тепер точно знаю, що школа не краща, бо ці перші два тижні мені саме школу й показали. І я з іще більшою певністю можу сказати, що нам це не підходить.
Я за ці перші тижні навчання опинилася на місці тих вчителів, які мені жалілися, що Дарка треба просити по 30 хвилин, аби він зробив якусь роботу, і я розумію їхній розпач, бо я теж його пережила, але я маю велику перевагу: мене ніхто не контролює, окрім "директора домашньої школи", але в нього мотивація та ж сама, що й у мене - любов, бажання кращого для наших дітей, тому я знаю, що він мене зрозуміє й підтримає, бо моя впевненість у тому, що я знайшла те, що треба, буде для нього найкращим доказом, що так і є.
Отож від сьогодні я перестаю вчити і починаю просто жити, вертаючись до того, що робила досі, і що й спонукало мене прийняти рішення про домашнє виховання, - я буду просто любити своїх дітей і бути для них мамою.
Покажу вам фото моїх сонечок. Це Дарко, йому вже 11.
Це Натусик, йому тільки-тільки виповнилося 4.
А це Мелася. Їй уже два. Аж не віриться, як швидко вони ростуть.
І швиденько напишу про переможців. :)
